Трохи більше року тому (12 липня 2001 року) Верховна Рада прийняла Закон № 2658-ІІІ “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні”.

У преамбулі цього закону говориться про те, що метою його прийняття було визначити правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, державного та громадського регулювання цієї діяльності, забезпечити створення системи незалежної оцінки майна.

       Напевно, завдяки даному закону в Україні створено систему державного регулювання оціночної діяльності і запроваджено правові засади її здійснення. Можливо, навіть, закладено основи регулювання оціночною діяльністю з боку саморегулівних організацій оцінювачів. Але є підстави стверджувати, що окрім позитивних результатів, закон “Про оцінку майна ...” привніс в наше життя певні негативні моменти. В наслідок його прийняття разом з потрібними нормами до правопорядку України потрапили також норми, економічна і правова доцільність існування яких, м’яко кажучи, сумнівна. Окремі з них, на наш погляд, просто стримують цивільний оборот і завдають економічної шкоди його суб’єктам.

Перше ніж перейти до конкретних вад закону, зазначимо, що, судячи зі змісту, головною метою і рушійною силою процесу прийняття цього закону було встановити державне регулювання діяльністю оцінювачів, які до того часу працювали без патерналістської опіки держави. Для досягнення даної мети закон де-факто підпорядкував оцінювачів Фонду держмайна - органу влади, уповноваженому регулювати оціночну діяльність в Україні. Зобов’язав їх: складати кваліфікаційні іспити щоб отримати кваліфікаційне свідоцтво; отримувати сертифікат суб’єкта оціночної діяльності; проходити навчання за програмою базової підготовки; не рідше одного разу на два роки навчатися за програмою підвищення кваліфікації і, звісно, оплачувати всі ці навчання, заходи і організаційні витрати пов’язані з державним регулюванням оціночної діяльності в Україні.

Зрозуміло, що закон (читай Фонд держмайна), який позбавив оцінювачів їх “вольностей” та “прирік” на постійне оплатне підвищення кваліфікації і утримання регулюючих і контролюючих інституцій, мав надати натомість якусь компенсацію, гарантувати джерела заробітку, щоб останні могли існувати і утримувати систему державного регулювання оціночної діяльності. Не зробити цього було несправедливо ще й з огляду на те, що самі оцінювачі стояли у витоків даного закону. Тому справедливість для оцінювачів була досягнута, щоправда за рахунок ущемлення інтересів всіх інших. Оцінювачі отримали гарантію стабільної роботи і заробітку завдяки тому, що ст.3 і 7 закону зобов’язали підприємців і простих громадян, звертатися за послугами незалежних оцінювачів, надалі, набагато частіше ніж це було раніше. Порівняємо. До прийняття закону “Про оцінку майна ... ” проведення обов’язкової експертної оцінки майна (майнових прав) передбачалося невеликою кількістю законів у наступних випадках:

- при проведенні приватизації (ст.20 ЗУ “Про приватизацію державного майна”; ст.9 ЗУ “Про приватизацію невеликих державних підприємств”; п.26 ЗУ “Про Державну програму приватизації”; ст.10 ЗУ “Про особливості приватизації ВАТ “Укртелеком”);

- при передачі в оренду об’єктів державного і комунального майна ( ст.11 ЗУ “Про оренду державного і комунального майна”);

- при укладенні цивільно-правових угод з земельними ділянками (ст.23 ЗУ “Про плату за землю”; ст.128 Земельного кодексу України);

- при здійсненні в Україні іноземної інвестиції у вигляді права інтелектуальної власності (ст.2 ЗУ “Про режим іноземного інвестування”);

- у певних випадках визначення розміру збитків (ст.1 ЗУ “Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей”).

Підкреслимо, що окрім перелічених законів до 12 липня 2001 року в Україні не існувало більше нормативних актів такої ж юридичної сили, які б вимагали від громадян чи суб’єктів підприємницької діяльності обов’язково звертатися за послугами професійних оцінювачів. І хоча проведення оцінки передбачалося багатьма іншими законами (напр., ЗУ “Про господарські товариства”, “Про підприємства в Україні”, “Про виконавче провадження”, “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, “Про банки і банківську діяльність”), проте вони надавали учасникам майнових правовідносин право вибору: визначати вартість майна самостійно або звертатися за послугами фахівця – професійного оцінювача.

Закон “Про оцінку майна ...” значно скоротив сферу самодіяльності учасників майнових відносин. Частина друга статті 7 цього закону закріпила імператив: “проведення оцінки майна (йдеться про оцінку, що здійснюється професійним оцінювачем за плату) є обов'язковим у випадках:

- створення підприємств (господарських товариств) на базі державного майна або майна, що є у комунальній власності;

- реорганізації, банкрутства, ліквідації державних, комунальних підприємств та підприємств (господарських товариств) з державною часткою майна (часткою комунального майна);

- виділення або визначення частки майна у спільному майні, в якому є державна частка (частка комунального майна);

- визначення вартості внесків учасників та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна), а також у разі виходу (виключення) учасника або засновника із складу такого товариства;

- приватизації та іншого відчуження у випадках, встановлених законом, оренди, обміну, страхування державного майна, майна, що є у комунальній власності, а також повернення цього майна на підставі рішення суду;

- переоцінки основних фондів для цілей бухгалтерського обліку;

- оподаткування майна та визначення розміру державного мита згідно з законом;

- передачі майна під заставу;

- визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом;

- в інших випадках за рішенням суду або у зв'язку з необхідністю захисту суспільних інтересів”.

При поверховому ознайомленні зі змістом цієї статті може скластися враження, що було проведено узагальнення розрізнених норм про оцінку майна. Узагальнення законодавства - шляхетна мета до якої прагнуть законодавці всіх країн світу. Добре було якби цей закон дійсно лише узагальнив українське законодавство з питань оцінки. Але при детальному ознайомлені зі змістом статті 7 стає зрозумілим, що під виглядом досягнення шляхетної мети відбулося невиправдано велике розширення переліку випадків, у яких суб’єкти майнових правовідносин зобов’язані звертатися за платними послугами оцінювачів.

Згідно його приписів оцінка майна, тобто звернення учасників майнових відносин за платними послугами оцінювача, тепер має відбуватися всякий раз перед сплатою державного мита, перед укладенням будь-якого договору застави, при будь-якому відшкодуванні шкоди (збитків), при проведенні юридичною особою переоцінки належних їй основних фондів, а також у інших випадках, коли виникне “необхідність захисту суспільних інтересів”.

Сьогодні будь-яка особа громадянин, чи “малий” підприємець, що бажає придбати щось у розстрочку, або отримати мінімальну позику (мікрокредитування) в банку (кредитній спілці, ломбарді) під заставу (заклад), зобов’язаний сплатити одному з оцінювачів певну суму (від 50 до 500 грн.), щоб укладений ним договір був дійсним. І це тоді, коли найбільш розповсюдженим видом кредиту в нашій країні був і залишається споживацький кредит, а суми позик інколи не дуже відрізняються від сум, що треба сплатити за оцінку заставного майна.

Не заперечуємо, що обов’язкова оцінка майна (майнових прав) повинна здійснюватися у всіх тих випадках, коли йдеться про приватизацію державного чи комунального майна або про продаж такого майна в умовах, що не передбачає конкуренції покупців, також коли державне чи комунальне майно передається в оренду або до статутного фонду приватної структури. Словом, тоді, коли інтересам держави чи комунальної громади протистоїть інтерес приватної особи і є підстави припускати, що зловмисна змова приватної особи та недбайливого представника публічних інтересів зможе спричинити збитки державі або комунальній громаді через заниження реальної ціни майна і відчуження його за цією ціною. Залучення незалежного експерта-оцінювача у таких випадках дійсно є логічним і обґрунтованим з точки зору захисту публічних інтересів.

Проте вважаємо, що абсолютно невиправдано примушувати учасників майнових відносин звертатися за послугами оцінювача тоді, коли відносини, у зв’язку з якими відбувається оцінка майна (майнових прав), гарантують наявність в них зіткнення двох протилежних інтересів, один з яких, наприклад, не дозволяє занизити ціну майна, а інший не дозволяє завищити її при укладенні сторонами угоди чи вчиненні іншого правочину. Відомо, що зіткнення протилежних інтересів завжди має місце у відносинах між особами приватного права, а також у випадках, коли держава в особі її органів пред’являє майнові вимоги до приватної особи, з тим щоб остання, наприклад, заплатила податки, мито або передала майно. Цей конфлікт протилежних інтересів і підштовхує зацікавлених осіб до встановлення реальної ціни майна, краще ніж будь-яка правова норма. Він є основною, якщо не єдиною, дієвою гарантією захисту законних інтересів суб’єктів. Тому втручатися у ці відносини немає ніякої потреби. Якщо учасник майнових відносин буде знати, що зможе краще захистити свій інтерес за допомогою фахівця-оцінювача, наприклад, визначити реальну оцінку заставного майна, обґрунтувати менший розмір податку (мита), що належить до сплати, або довести розмір відшкодування, на якому він наполягає, то така особа сама звернеться за послугами професійного оцінювача.

Якби автори закону “Про оцінку майна ...” дотримувалися даної логіки і, насправді, вболівали б за те, щоб державна або комунальна власність не відчужувалась за безцінь і не передавалася директорами держпідприємств за дарма до статутних фондів приватних структур, вони напевно зосередили б свої зусилля на врегулюванні випадків, що несуть у собі таку загрозу. Однак, з тексту закону “Про оцінку майна ...” видно, що його автори керувалися іншими міркуваннями. Їм, напевно, хотілося повторити досвід творців закону “Про аудиторську діяльність”, що у 1993 році зобов’язав усіх юридичних осіб щорічно звертатися за послугами аудиторів та купувати у останніх такі недешеві експертні висновки. Аналізуючи ст.7 закону “Про оцінку майна ...”, можна констатувати, що досвід модельного “аудиторського закону” було ними використано сповна.

За текстом цієї статті проглядається неприкрите бажання чиновників Фонду держмайна йти шляхом наміченим у 1993 році, створити базу для існування великої армії оцінювачів, керувати цією армією і мати з цього певний зиск. Інакше як можна пояснити те, що закон примушує усіх приватних осіб, які вирішили укласти договір застави, предметом якої виступає аж ніяк не державне і не комунальне майно, звертатися до оцінювача і оплачувати його послуги, навіть, тоді, коли між заставодавцем і заставодержателем є згода щодо вартості предмета застави, а закон “Про заставу” (ст.ст. 10, 38, 49) говорить: оцінка предмета застави (іпотеки) визначається за згодою сторін. Як інакше пояснити те, що закон не дозволяє особам, які звертаються до суду за відшкодуванням шкоди (збитків) самим визначати розмір відшкодування (збитків), обмежує в цьому праві навіть суддів, і зобов’язує робити це обов’язково за посередництвом оцінювача? І нарешті, чим окрім бажання нав’язати послуги оцінювачів необмеженому колу осіб, можна пояснити вимогу про обов’язкову оцінку при оподаткуванні майна або сплаті державного мита, якщо ні декрет “Про державне мито”, ні декрет “Про прибутковий податок з громадян”, ні закон “Про оподаткування прибутку підприємств” не вимагають цього, а закон “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (пункт 10.2.3) визначає, що експертна оцінка вартості активу, що підлягає продажу, проводиться тоді, коли на цьому наполягає платник податків. Ми вже не ставимо питання стосовно припису закону обов’язково проводити оцінку: “у зв’язку з необхідністю захисту суспільних інтересів”. При вмінні наших чиновників тлумачити заборони і обов’язки дуже широко це положення можна задіяти у безлічі випадків.

Нагадаємо, що особа яка вступає у кредитні відносини, крім повернення основної суми боргу несе на собі тягар у вигляді зобов’язання сплатити відсотки за користування грошовим або товарним кредитом. Думаємо, що пересічному українському позичальнику, який бере споживацький кредит, цілком достатньо цього тягаря. Можемо помилятися, але нам здається, що не варто позичальників тиснути ще більше і робити з них додаткове джерело доходів професійних оцінювачів. Особливо, якщо йдеться про “мікропозичальників”. Так само як не варто робити це джерело із всіх платників державного мита, податків, обов’язкових платежів тоді, коли між ними і державним органом не існує спору щодо суми, яку треба сплачувати. Не слід примушувати купувати послуги оцінювачів і всіх тих, хто позивається в судах з приводу відшкодування шкоди чи збитків, якщо між кредитором і боржником є згода щодо розміру відшкодування або цей розмір визначений судом. Не слід це робити і у багатьох інших випадках.

       Взагалі треба відмовитися від практики, коли держава або її структури без існування дійсних потреб і причин, прикриваючись гаслами про захист законних інтересів громадян і суб’єктів підприємництва, обкладають їх додатковими поборами вміло камуфлюючи ці побори то під обов’язків аудит, то під обов’язкову оцінку, то ще під щось.