ЗАКОН УКРАЇНИ “ПРО ФІНАНСОВИЙ ЛІЗИНГ”

Набрала чинності нова редакція Закону України “Про лізинг”

Юрій ПОПОВ

юридичний радник

Центру комерційного права

Відносини лізингу в Україні донедавна регулювалися Законом України “Про лізинг”. Його було прийнято наприкінці 1997р. і з того часу він практично не змінювався, за винятком прийняття невеликої поправки, якою виключено положення про необхідність одержання  індивідуальної ліцензії Національного банку України при виконанні договорів міжнародного лізингу.

Закон України “Про лізинг” викликав чимало нарікань як з боку юристів, так і з боку підприємців. Зокрема, можна відзначити такі недолугості, як віднесення лізингу до фінансового або оперативного в залежності від співвідношення строку договору лізингу та строку амортизації предмета договору лізингу (який в попередній редакції Закону називався об'єктом лізингу), обов’язковість переходу у власність лізингоодержувача предмета договору фінансового лізингу після закінчення строку договору, надмірна кількість істотних умов договору лізингу,  визначення цивільно-правового поняття лізингу як підприємницької діяльності, до того ж спрямованої на інвестування тощо.

Наприкінці 2002 року народний депутат України П.І.Писарчук вніс до Верховної Ради України законопроект №2591 про внесення змін до Закону України "Про лізинг". Цей законопроект 09.07.2003р. було схвалено в першому читанні, тобто прийнято за основу. Разом з тим при обговоренні законопроекту народними депутатами України було висловлено ряд претензій до законопроекту. Тому була сформована робоча група по доробці законопроекту, до якої увійшли представники державних органів та недержавних організацій: Національного банку України, Міністерства економіки України, Всеукраїнської асоціації лізингу “Укрлізинг”,  НАК “Украгролізинг” та інших лізингових компаній, Світового банку, Федерації професійних бухгалтерів та аудиторів України та Центру комерційного права. Велику допомогу при опрацюванні законопроекту надав відомий спеціаліст в галузі фінансового лізингу доктор Стівен Гільярт (США), запрошений Центром комерційного права.

Ця робота завершилась поданням Національним банком України та іншими суб’єктами законодавчої ініціативи пропозицій до законопроекту. Велику кількість слушних пропозицій подано народним депутатом Олегом Царьовим, в тому числі і про зміну назви Закону (про що докладніше сказано нижче).  За рекомендацією Комітету ВР з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій Верховна Рада України прийняла Закон у другому читанні та вцілому. Наразі Закон України “Про фінансовий лізинг” (надалі – “Закон”) підписано Президентом України, його опубліковано і він набрав чинності.

Розглянемо основні новели нового Закону.

Перш за все слід зазначити, що найбільш серйозні претензії до законопроекту, що висувались ще при прийнятті його в першому читанні, стосувались невідповідності новому Цивільному кодексу України (ЦК) та Господарському кодексу України (ГК). Невідповідність, дійсно, мала місце, оскільки законопроект було подано ще до того, як ці кодекси були прийняті Верховною Радою України. Задача приведення Закону України “Про лізинг” у відповідність до цих кодексів ускладнювалась тим, що відповідні норми кодексів (ст.ст.806, 807, 808, 809 ЦК та ст.292 ГК) не узгоджені між собою. При цьому в ЦК України термін “фінансовий лізинг” не вживається, але зазначено, що особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом (ч.3 ст.806 ЦК); у ГК України зазначено, що лізинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний, однак не вказано, в чому саме полягає відмінність між ними. До того ж обидва кодекси не визначають, в чому, власне, різниця між лізингом та орендою, чим лізинг відрізняється від інших видів найму. Мабуть, тут дався взнаки вплив попередньої редакції Закону України “Про лізинг”, якою вперше в цивільному законі України було використано поняття “лізинг” – адже в ЦК УРСР поняття “лізинг” не використовувалось.

Між тим термін “лізинг” є запозиченим з англійської, де термін “ліз” (“lease”) означає не якийсь новий вид правовідносин, а є загальною назвою найму будь-якого виду, а термін “лізинг” (“leasing”) означає найм рухомих речей. Далі, поняття “лізинг” поділяється на два інших поняття – “фінансовий лізинг” як такий різновид найму, при якому наймодавець (лізингодавець) за вказівкою та на замовлення наймача (лізингоодержувача) придбає певні речі у третьої особи – покупця (див. §2А Уніфікованого комерційного кодексу США), та такий лізинг, що не є фінансовим лізингом (інколи називається оперативним лізингом). Фінансовий лізинг потребує додаткового (порівняно з іншими видами найму) регулювання, оскільки, надаючи лізингоодержувачу право вибору продавця предмету договору лізингу, логічно надати йому і деякі інші права (такі, як право пред’являти вимоги щодо виконання договору купівлі-продажу безпосередньо продавцю) та покласти на лізингоодержувача деякі обов’язки та ризики, які звичайно несе власник майна (такі, як ризик втрати речі).

Вихід було знайдено у тому, щоб, не чіпаючи загальних норм, якими відносини оперативного чи “звичайного” лізингу врегульовані у кодексах, виходити з того, що спеціальний закон може і повинен обмежуватись регулюванням відносин тільки одного виду лізингу, який і потребує спеціального регулювання - фінансового лізингу. Відповідно було змінено назву Закону, змінено поняття фінансового лізингу та вилучено норми, що не стосуються фінансового лізингу.

Відповідно до статті 1 Закону в новій редакції фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу; за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Легко помітити, що за цим визначенням фінансовий лізинг є різновидом непрямого лізингу (ст.806 ЦК), який характеризується тим, що майно передається у користування лізингоодержувачу на строк не менше одного року. Відтак до відносин фінансового лізингу застосовуються загальні правила ЦК України в частині, в якій ці відносини не врегульовані Законом, що і закріплено у ст.2 Закону. При цьому Закон не містить посилання на ГК України, оскільки ст.292 цього кодексу, присвячена лізингу, не містить регулювання, яке було б відсутнє в Законі.

Згідно ч.1 статті 3 Закону в новій редакції предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів; а згідно ч.2 цієї статті не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Як бачимо, в новій редакції Закону, на жаль, не вдалося послідовно позбутися вади попередньої редакції Закону (як і багатьох інших чинних законів України) – засмічення цивільних норм чужими їм поняттями публічного права, зокрема податкового законодавства, бухгалтерськими термінами, використання їх як ознак для поділу цивільно-правових понять, що в свою чергу тягне неадекватне регулювання цивільних відносин. Саме, слід було відкинути поділ майна за ознакою його віднесення податковим законодавством до  основних фондів чи оборотних коштів. Натомість слід обмежити склад майна, яке може бути предметом договору лізингу, рухомими речами, що було б логічно, оскільки відносини щодо найму нерухомості за наявності третьої особи – продавця (що вже є певною екзотикою) не потребують того ж регулювання, що і відповідний найм рухомих речей. Разом з тим слід зазначити, що відмова від застосування у визначенні фінансового лізингу та договору фінансового лізингу такої ознаки, як співвідношення строку договору та строку амортизації предмета договору, є кроком вперед порівняно з попередньою редакцією Закону.

Дуже важливою новелою Закону (ст.6) є зменшення кількості істотних умов договору з чотирнадцяти до трьох. Відтепер умовами, які визнаються істотними за законом, є лише такі: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу) та розмір лізингових платежів. Нагадаємо, що за Законом в попередній редакції (ст.7) істотними умовами договору лізингу визнавались: найменування сторін; об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його поставки; строк, на який укладається договір лізингу; розмір, склад та графік сплати лізингових платежів, умови їх перегляду; умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з законодавством України; умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодержувача; умови страхування об'єкта лізингу; умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану; умови реєстрації об'єкта лізингу; умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії договору; умови дострокового розірвання договору лізингу; умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача; відповідальність сторін; дата і місце укладення договору. Легко помітити, що найменування сторін, дата і місце укладення договору взагалі не є умовами договору, бо не визначають жодних прав чи обов’язків сторін, а визначають лише, які саме сторони зобов’язалися за договором, та де і коли укладено договір. Між тим відсутність в договорі лізингу, приміром, відомостей про дату укладення договору, означала за попередньою редакцією Закону неукладеність договору, а відтак такий договір не тягнув для сторін жодних правових наслідків. Така ж ситуація мала місце і в разі, коли сторони не зазначили в договорі вартість майна (навіть якщо набуття права власності лізингоодержувачем не передбачалось), умови перегляду графіку лізингових платежів (навіть якщо сторони і не бажали їх переглядати), умови модернізації об'єкта лізингу (навіть якщо сторони і не передбачали жодної модернізації) тощо. Таким чином, віднесення до істотних умов Законом в попередній редакції тих умов, які насправді не є необхідними для виконання договору, призводило до вкрай небезпечних наслідків для обох сторін. Так, “лізингодавець” за неукладеним договором не вправі вимагати сплати лізингових платежів та неустойки (процентів) за їх несплату, натомість він вправі вимагати лише повернення майна, переданого за неукладеним договором, та застосування інших передбачених законом наслідків набуття “лізингоодержувачем” майна без достатньої правової підстави. “Лізингоодержувач”, в свою чергу, несе ризик того, що майно, передане йому за неукладеним договором, і на використання якого протягом певного часу у своїй підприємницькій діяльності він розраховував, може бути в будь-який час у нього відібране. Тому позитивне значення зменшення кількості істотних умов договору в новій редакції Закону до дійсно необхідної важко переоцінити.

До недоліків слід віднести непослідовність, якою страждає підхід Закону в новій редакції до відносин господарського відання та державної власності. У ч.2 статті 2 Закону вказано, що відносини, що виникають у разі набуття права господарського відання на предмет договору лізингу, регулюються за правилами, встановленими для регулювання відносин, що виникають у разі набуття права власності на предмет договору лізингу, крім права розпорядження предметом лізингу; у  ч.3 статті 3 Закону вказано, що майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, встановленому цим Законом. На жаль, не були сприйняті пропозиції виключити з ч.2 статті 2 слова “крім права розпорядження предметом лізингу”, тобто встановити, що право власності та право господарського відання є тотожними у відносинах лізингу, та повністю виключити ч.3 статті 3 Закону, тобто прибрати будь-які обмеження на передання у лізинг державного та комунального майна. Мабуть, далася взнаки розповсюджена ідеологія “як би чого не вийшло”.  Між тим за договором фінансового лізингу лізингодавець передає в найм не те майно, яке він використовував, приміром, у своєму виробництві, навпаки, лізингодавець набуває майно спеціально з метою передати його в найм. Отже, якщо лізингодавцем є юридична особа, якій майно належить на праві господарського відання, а право власності належить державі чи територіальній громаді, то вона набуває право господарського відання на майно, що є предметом лізингу, одночасно з переданням його у лізинг, тобто набуває майно в зв’язку із своєю підприємницькою діяльністю, але не для власного використання. Тому обмеження на передання у лізинг державного та комунального майна в цьому випадку жодним чином не можуть захистити чиїсь інтереси, а навпаки, лише заважатимуть підприємницькій діяльності лізингодавця.  Якщо ж, навпаки, юридичною особою, якій майно належить на праві господарського відання, а право власності належить державі чи територіальній громаді, є не лізингодавець, а продавець цього майна, то будь-яка заборона передачі в користування та/або володіння державного та комунального майна в цьому випадку взагалі не можуть мати жодного значення, бо продавець відчужує майно, а не передає його в користування. Що ж до заборони чи обмеження відчуження державного та комунального майна, то вони встановлені іншими законами (приватизаційним законодавством), і не потребують їх дублювання ще і в Законі “Про фінансовий лізинг”.

Втім, зазначені недоліки не є визначальними при оцінці новел нового Закону. Вцілому зміни, що внесені у Закон, є однозначно позитивними. В разі, якщо здійснене удосконалення цивільного регулювання відносин лізингу буде підкріплено належними змінами у податковому законодавстві, то таке створить сприятливі передумови розвитку лізингу в Україні.

Опубліковано: Юридична газета. – 2004. - №5 (11.03.2004р.). – С.18.